Увазі читачів пропонується класична праця про відносини між Римом і східними Церквами. Вона показує, як формувалася й змінювалася позиція Риму щодо проблем, зумовлених існуванням у рамках Вселенської Церкви самобутніх східних Церков, а також способи й засоби, якими римські архиєреї пробували ці проблеми розв’язати. У праці відстежено розвиток відносин між Римом і християнським Сходом, докладно описано численні спроби єднання, їх успіхи й невдачі. Особлива увага приділяється давнім патріярхатам Сходу, латинській Константинопольській імперії, уніям коптів, сирійців, ассирійців, румунів. Розглянуті також Берестейська, Ужгородська і Хорватська унії.

На цьому історичному тлі й окреслюється властива проблематика відносин між Римом і Сходом у його самобутності. Раз-по-раз стикаючись із прагненням автономії та розбіжностями у виявах віри, Рим змушений був загадуватися над питанням, чи церковна єдність має неодмінно призводити до тотожности богослужбової мови, обрядів та звичаїв, канонічного права та єрархічної структури. Загалом беручи, йдеться про проблему гармонійного поєднання двох суттєвих властивостей Церкви — її єдиности і її католицькости, яку в слов’янських мовах прийнято називати «соборністю».

Вільгельм де Фріс переконаний: історія дала негативну оцінку спробам латинізації східних Церков. Історичний досвід доводить, що нові стосунки між Церквами слід розбудовувати на тих засадах, які через кілька років після появи цієї книги сформулював ІІ Ватиканський собор